Актуально
75336 переглядів
 |
Птиця – це вісник весни-радості й взагалі вісник сонця |
А в собі носить яєчко – емблему сонця-життя, народження, воскресіння. Тому майже всі птахи надзвичайно цінувались у наших пращурів, та й тепер шануються. Був у давнину звичай тримати всю зиму пташатко в хаті, а на Благовіщення випускати на волю. Завжди ранньою весною прилітних птиць годували, годують й тепер. Птахи завжди були улюбленцями наших предків.
Протягом віків сформувався стрункий весняний обряд - закликання весни піснями, хороводами, іграми.
У обрядодії зустрічі птахів беруть участь дівчата і хлопці. Випікається весняне печиво у вигляді пташок- «жайворонків», голубків, які роздавали дітям... Вибравши поміж себе найсимпатичнішу юнку (паняночку), прикрашали її стрічками й віночком. Взявши в руки "жайворонки", паняночка звертається до старшої жінки:
Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати,
Зимочку в візочку,
Літечко в човночку!
Вийшовши за село, гурт заспівує:
Ой ти весно, ти весна,
Ти чого до нас прийшла?
Паняночка відповідає:
Я прийшла до вас з теплом,
Із зеленим житечком.
Обійшовши довкола, всі стають на пагорбі й закликають птахів:
Із краю кураю
Пташок викликаю:
– Летіть, жайворонки,
До нашої сторонки,
Спішіть, ластів’ята,
До нашої хати –
Весну зустрічати,
Зиму проводжати!
Першими прилітають жайворонки (ще в ХV? столітті це були свійські птахи), тому їм присвячено багато весняних співанок:
– Чом же ти, жайворонку, рано з Вирію прилетів,
Іще по горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять!
– Ой я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой я тії криженьки ніжками потопчу!
Звертаються також до соловейка:
- Ой ти соловейку, ти ранній пташечку,
Ой чого так рано із Вир’ячка вийшов?
- Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
Дажбог мене вислав і ключики видав:
З правої ручейки літо відмикати,
З лівої ручейки зиму замикати.
А ще по горах сніги лежали,
А по дорогах криги стояли.
Я тії сніги ніжками потопчу,
Я тії криги крильцями поб’ю,
І кубелечко я собі зів’ю,
І в кубелечку діток наведу.
У веснянках звучать звертання і до гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок. Їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести тепле літечко.
Лелеко-лелеко, до осені далеко?
Або:
Чорногузу, дядьку,
Зроби мені хатку,
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок.
Або:
Ой вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо-літечко
І зеленеє житечко.
Весна час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водили хороводи, проводили весняні ігри. До наших днів збереглися такі ігри, це і «Довга лоза», і «Котик і мишка», і «Подоляночка», які супроводжувалися піснями. Період від Стрітення (зустрічі зими з весною) до Благовіщення вважався біологічною межею зимоборства. Остаточний прихід весни припадав на Благовіщення і закінчувався літнім сонцестоянням – на Купайла. Відоме таке прислів’я – “До Благовіщення кам’яна весна”.
В народному календарі було свято, що присвячене птахам – це Сороки (Сорочини) або Жайворонки. Так називаються і обрядові коржики у вигляді пташок, які печуть в цей день дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів з вирію. Діти бігали з тим печивом по селу, підкидали вгору, імітуючи пташиний політ, і викрикували весняні заклики до птахів:
Пташок викликаю з теплого краю,
Летіть, соловейки, на нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!
Вилинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!
Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,
Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!
Діти вірили, що після таких закликів птахи і весна не забаряться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишали для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих “жайворонків”, повісивши їх на гілочки дерев.
В селі Білозірка Ланівецького району Тернопільської області діти і дотепер насаджують таких пташечок на довгі палиці, бігають по селу і закликають весну, потім тістечка з’їдають, а голівки фігурок дають коровам. В селі Махаринці Козятинського району в одній із пташечок запікають монетку. Тут вірять, що дитина, якій попаде пташечка з монеткою буде щасливою, цю монетку потым зашивали дитині в сорочечку, щоб доля була до неї прихильною.
“На цей день прилітає з вирію сорок жайворонків, а баби печуть сорок птичок, розносять їх по хатах та роздають дітям, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися і щоб гусенята плодилися”, - пише О.Воропай – один із найшанованіших знавців традицій нашого народу. Це свято потім увійшло в церковний календар під назвою “Сорок святих”.
З птахами пов’язано також чимало обрядів і на Благовіщення. Якщо хлопці помітили бузька (лелеку), то показували йому священні хлібці, випечені спеціально для цього, й кричали: Бусень, бусень! На тобі голвоту, а ти мені жита копу!
Дівчата ж, зустрівши ластівку, брали жменю землі, несли її на город і там розсипали, щоб рясно вродив кріп.
За повір’ям на Благовіщення птахи не тільки не в’ють гнізд, а й не несуться. Цього дня господині навіть не брали яєць з кубел. Винятком були хіба що чорногузи (лелеки), які обов’язково мали знести по яйцю.
Чи не найбільшим гріхом в народі вважалося на Благовіщення позичати вогонь, користуватися слід лише домашнім. Ця заборона відома по всій Україні. На Закарпатті в цей день дівчата до сходу сонця розчісували волосся, обходили довкіл оселі й тричі замітали хату. Сміття відносили до річки, брали в ній воду і скроплювали грядки, на яких мали висаджувати розсаду.
Відоме ще й таке дійство: щоб відьми не крали молока, жінки ввечорі напередодні Благовіщення, наповнювали відра й дійниці водою, а хлів обсівали маком-самосієм. Удосвіта спалювали старі постоли чи капелюхи і цим попелом підгодовували тих корів, які важко звикали до гуртових пасовиськ.
Наступного дня після Благовіщення був Благовісник, котрим ушановували “володаря блискавок”. Благовісник має сповістити про себе громом або блискавкою: первісно вважали, що пробудження природи починається тоді, коли вперше прогримить грім. З того дня “Благослов зиму руйнує”, а тому “на Благовіщення весна остаточно зиму переборола”.
В українськй традиції весна була часом пробудження Живи, тобто живого і життєрадісного. Зустріч Весни також супроводжувалась обрядами закличок птахів.
Святкові «лелечини», «сорочини», «ластівки», «Жива», «солов’їний Великдень» мали на меті прикликати пташок з Вирію - тобто країни, де перебувають душі предків. Їх поминали, - а з пташками поверталось тепло і достаток на рідну землю.
Ці обряди, як правило, супроводжувалися випіканням обрядового печива (жайворонків, буслів, бубликів та ін.), яким обдаровували всіх дітей. Так, на Сорочини належало роздати сорок бубликів або з’їсти сорок галушок.
Матері печуть з тіста "пташок", з якими діти бігають, закликаючи їх прилетіти:
Період від Стрітення (зустрічі зими з весною) до Благовіщення вважався біологічною межею зимоборства.
Остаточний прихід весни припадав на Благовіщення і закінчувався літнім сонцестоянням – на Купайла.
Відоме таке прислів’я – “До Благовіщення кам’яна весна”.
За народними віруваннями на Благовіщення Бог “благословляє всі рослини”, а тому вважалося великим гріхом виконувати будь-яку важливу роботу. На Благовіщення закінчується період, коли не можна було “рушити землі” – “ні копати, ні кілля забивати, бо вона відпочиває і їй болітиме”. Українські селяни і дотепер дотримуються давнього звичаю – до Благовіщення не тільки не копають городів, але й не зводять тинів.
З приходом і поширенням Християнства на Україні Благовіщення стало одним з 12 основних свят церковного календаря і набуло назви Благовiщення Пресвятої Богородицi. Як і багато інших церковних празників, це свято наклалося на старовинне народне свято Благовіщення і тепер інтерпретуються як християнське.
Християнська церква каже, що воно засноване у пам’ять про сповіщення архангелом Гавриїлом Діві Марії про майбутнє народження Ісуса. Святкування Благовіщення Пресвятої Богородицi почалося у Східній Церкві в кінці IV або на початку V ст. Цісар Маврикій (582-602) робить цей празник обов’язковим у всій Візантійській державі. Церква каже, що у цей день звичайно виконують традиційний обряд - випускають на волю птахів, які символізують святий дух.
Вилети, гулю, горою,
Винеси літо з собою.
Вилетіла гуля горою –
Винесла літо з собою.
Джерела:
Скуратівський В.Т. Святвечір: У 2-х кн. – К.: Перлина, 1994.
Публiкацiї за темою «Народний календар»:
