|
Фрагмент картини Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”. |
До 150-річчя від народження Дмитра Яворницького.Подолавши степи, кураїни
І тримаючи міцно перо,
Йде останній козак України
Пілігрим Яворницький Дмитро.
Так написала про видатного історика Стефанія Гаряча – талановита поетеса складної долі, палка українська патріотка, родичка одного з командирів Української Повстанської Армії. Для неї, як і для переважної більшості українців, наше козацтво, його складна і звитяжна історія відкрилися через праці Дмитра Яворницького.
Точнісінько так – козаком із пером у руках – зобразив його Ілля Репін (сам нащадок слобожанських козаків) на картині „Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Там Яворницький виписаний у самісінькому центрі композиції в образі кошового писаря, для якого він спеціяльно позував. Та картина не могла б бути створеною без нього. Вона ж стала однією з його численних відповідей на численні утиски українців з боку російського царату. Козаки, яких на картині „накручує” писар-Яворницький, глузують не так із султана турецького, як із значно актуальнішого для Дмитра Яворницького „султана” всеросійського, з імперських порядків, з пануючої думки, ніби України вже нема і ніколи більше не буде. І хоча Алєксандр ІІІ, не зрозумівши цього політичного підтексту, купив цю картину, її ледь завуальований смисл ніколи не був таємницею для думаючої публіки.
Антиімперське, націєтворче значення козацтва загалом і особливо козацтва Запорізького проступає з усіх писань Дмитра Яворницького – постаті непересічної, одного з творців сучасної української нації. Якщо для Тараса Шевченка шлях до рідної історії, до глибин національного духу починався з рідної йому Гайдамаччини, то Яворницький зробив аналогічний прорив у вітчизняну минувшину вже на трохи глибшій рубіж – у січовицькі часи.
Дмитро Яворницький є яскравим прикладом самовідданого служіння історичній науці, беззастережної відданості рідній минувшині. Це був діяльний історик: патріот, який не на словах, а на ділі зробив усе від нього залежне для відродження історичної пам’яті про Запорізьке козацтво, науковець, який проявив себе практично в усіх напрямках козакознавства. Він залишив величезну наукову спадщину, яка у більшій мірі й посьогодні не є належним чином введена до сучасного наукового обігу.
Дмитро Іванович Яворницький народився у селі Сонцівці (тепер це село Борисівка Дергачського району Харківської області) 25 листопада 1855 року. 1874 року вступив до Харківської духовної семінарії, проте, завершив там тільки чотири загальноосвітні кляси (за три роки) і не побажав вчитися у двох наступних богословських. 1877-81 роками навчався на історико-філологічному факультеті Харківського Університету, по завершенні якого був залишений там для підготовки до професорського звання. У 1881-82 роках він написав свою першу наукову розвідку „Возникновение и устройство Запорожского коша” /”Виникнення та устрій Запорізького кошу”/, працювати над якою почав ще студентом. Навесні 1884 року Дмитро прочитав у Харкові серію публічних лекцій „Про запорізьких козаків”. Один із слухачів, поет Я. Щоголів, присвятив за це історикові вірша. Так зародилася їхня тривала дружба. Пізніше Щоголів назвав Яворницького завзятим запорожцем, „який сім раз ламав собі руку на Дніпрових порогах і готовий сімдесят разів поламати ноги, аби б тільки зануритися в Дніпро та видертися на його скелі”. Не без впливу товариша історик сам взявся за віршування. Пізніше стосунки розладналися через те, що донька Щоголева закохалася в Яворницького, покинула ради нього свого чоловіка, проте історик не наважився на шлюб через „пекельний характер” жінки.
У серпні 1884 року відбувся VI археологічний з’їзд в Одесі, де Дмитро Яворницький демонстрував свої колекції. З’їзд став тріюмфом молодого науковця. Повернувшись до Харкова, Яворницький енергійно готувався до маґістерського іспиту, викладав у Харківській жіночій гімназії, давав приватні уроки. В умовах наступу реакції був звинувачений в українофільських настроях і звільнений з викладацької роботи. Водночас він боляче переживав розрив зі своєю дружиною, вчителькою Варварою Фокіною, що стався не з його вини.
1885 року історик був змушений переїхати до Петербурґа, де став викладати історію і літературу у п’яти закладах, у тому числі театральному училищі й придворній капелі. Після 1886-91 років викладав там у семінарії та на педагогічних курсах, перебуваючи під наглядом поліції. У квітні 1887 року дослідник їздив на Соловки, наслідком чого стала праця про Петра Калнишевського. 1892 року Дмитра Яворницького як неблагонадійного вислали під виглядом археологічного відрядження подалі – до Ташкенту. Через рік він перебрався до Самарканду, а навесні 1895 року – до Варшави, де займався впорядкуванням місцевих архівів, одночасно склав іспит на звання маґістра російської історії.
1896 року Дмитро Яворницький отримує звання приват-доцента Московського Університету, де викладає археологію та історію малоросійського козацтва. Щоліта він організовує археологічно-етнографічні експедиції в Україну. 1900 року у Петербурзі спільними зусиллями С. Васильківського, М. Самокоша і Д. Яворницького вийшов альбом „З української старовини”, що складався з 21 акварельного малюнку Васильківського, навколо яких уміщувалися віньєтки М. Самокоша. Пояснювальний текст Яворницького російською і французькою мовами обіймав 20 статей.
Оскільки у Москві Дмитрові не бракувало недоброзичливців, маґістерську дисертацію він захистив 29 квітня 1901 року у Казанському Університеті при вирішальної підтримці московського філолога Ф. Корша. 1902 року Дмитро Іванович очолює Катеринославський історико-географічний музей – і на цей посаді вчений беззмінно перебував до 1933 року. Саме тут він створив унікальну колекцію з 75 тисяч одиниць.
1905 року з ініціятиви Дмитра Яворницького ХІІІ Російський археологічний з’їзд відбувся у місті Катеринославі. У зв’язку з цим історик узяв у Москві відрядження на цілий рік, аби копати козацькі кургани на Січеславщині й створити на їх основі цілісну експозицію у музеї імені Поля. До фінансування робіт вчений залучив широке коло місцевих меценатів. Довго довелося умовляти поміщиків, аби дозволили копати на їхній землі. Усього було розкопано 150 могил.
1906 року Яворницький став редактором новоствореної катеринославської газети „Русская правда”, проте швидко порвав з реакційно настроєними видавцями. У Катеринославі Д. Яворницький займається фольклорними, філологічними студіями, белетристикою. 1906 року там побачили світ зібрані ним „Малоросійські народні пісні”, 1907-11 рр. його повісті та новели. Тоді ж він редаґував тижневик „Дніпрові хвилі”.
За декілька років музей так розрісся, що збудованого 1905 року приміщення вже забракло. 1910 року Яворницький порушив клопотання про будівництво другого корпусу. За проектом, „який би відповідав останнім зразкам музейної будівельної техніки і архітектурного стилю”, він власним коштом поїхав до Єгипту й Палестини, обрав за зразок Каїрський музей. Побудувати ж експозицію вчений заплянував за зразком Стокґольмського музею.
1914 року Дмитро Іванович домігся від катеринославського ґубернатора дозволу на святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Урочистості відбулися 25 лютого в Англійському клубі.
1918 року Яворницький одружився другим шлюбом зі вчителькою Серафімою Бураковою (1879-1943), дітей подружжя так і не мало. Того ж року Яворницького обрано професором Катеринославського Університету, який, на жаль, проіснував тоді зовсім недовго. Водночас йому запропонували читати лекції у Полтаві, а навесні 1919 року – переїхати до Києва на роботу в Академію Наук. Але через побоювання за долю музею, також і через поганий стан здоров’я Яворницький так і не прийняв жодної пропозиції. Натомість 1920 року вчений видав у Січеславі (Катеринославі) перший том „Словника української мови /А – К/”, що мислився як доповнення до Словника Грінченка. Водночас велася робота над наступними двома томами, проте, вони так і не побачили світ.
У 1920-і роки історик читав лекції в Катеринославському інституті народної освіти, разом зі студентами проводив щорічні краєзнавчі обстеження Катеринославщини. Як член спілки „Робіпрос” постійно виступав з лекціями у робітничих авдиторіях, друкувався в місцевій пресі, у деяких виданнях був членом редколеґії. 1923 року очолив ґубернське архівне управління. Але від 1924 року зосередився вже виключно на роботі музею. Він організовує й очолює археологічні обстеження в районі будівництва Дніпрельстану, і саме завдяки цій роботі Яворницького ми маємо врятованими ті крихти безцінних історичних багатств нашого народу, що пішли під воду в наслідок цієї заздалегідь заплянованої царатом і здійсненої більшовиками акції.
До експедиції Яворницький особисто дібрав десять досвідчених археологів. За 1927-29 роки ними було зареєстровано 36 936 речей із розкопок, записано сотню щоденників, зроблено тисячу знімків. 1928 року Яворницький видав розкішно ілюстрований альбом „Дніпрові пороги” з 86 світлинами та історико-географічним нарисом, а 1929 року – збірку документів „До історії степової України”, що охоплює триста першоджерел від початку XVII до середини XIX ст. у тридцяті роки Яворницькому вже не вдалося опублікувати вже практично нічого, крім невеликих заміток про І. Репіна й Тараса Шевченка. На початку того десятиріччя його було звинувачено в ідеалізації козацтва й буржуазному націоналізмі та звільнено з роботи. Безробітний академік останні роки прожив у скруті. Помер він 8 серпня 1940 року.
1946 року у його дніпропетровському будинку відкрито меморіяльний музей, а 1995 року біля Історичного музею встановлено бронзовий пам’ятник.
Актуально
95781 перегляд
До теми:
