- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО
Дискусія про ядерний статус України набула нового поштовху у зв’язку з прямою агресією Росії і анексією Криму. Де-факто це означає відмову Москви від зобов’язання бути гарантом державної незалежності і територіальної цілісності нашої держави. Саме ці гарантії ядерних держав були головною умовою приєднання України до ДНЯЗ.
Що ж було тоді насправді? Про це розповідає свідок тих подій, народний депутат 1-4 і 6 скликань Юрій Костенко, який був головою Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), першим керівником української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98) і безпосередньо брав участь у складних переговорах щодо ядерної зброї, яка стала українською з моменту проголошення державної незалежності.
20 років тому, 18 листопада 1993 року, Верховна Рада ратифікувала Договір СТАРТ-1. Цим кроком Україна зобов’язувалася скоротити частину носіїв ядерної зброї та ядерних боєголовок – взамін мільярдних компенсацій та інтеграції до європейських систем безпеки.
А 14 січня ще одне 20-річчя – з дня підписання «Тристоронньої заяви» президентів України, США та Росії. Цей документ дав зелене світло на негайне вивезення всієї української ядерної зброї до Росії (яке завершилося вже 1 червня 1996 року) – без будь-яких конкретних гарантій безпеки та документально зафіксованих фінансових компенсацій.
Ядерне роззброєння України – одна з найбільш міфологізованих сторінок новітньої української історії. Переважна більшість українців досі точно не знає: Що відбулося 20 років тому? Що саме було предметом роззброєння? Чи могли ми технічно зберігати цю зброю на нашій території і чи мали право це робити? Чи отримали ми компенсацію – чи взагалі, слава Богу, що від нас забрали цей небезпечний ядерний брухт?.. А нове покоління може навіть і не здогадуватися, що Україна володіла третім у світі ядерним потенціалом.
Зважаючи на складність самої ядерної тематики, на яку наклалися ще й неоднозначні юридичні аспекти, цей період обріс неймовірною кількістю домислів і політизованих тлумачень. Попри це, досі в Україні не опубліковано жодного дослідження, яке б документально представило найважливіші аспекти цієї теми.
Чому це важливо зараз? Ми часто кажемо, що українці не знають своєї історії – розуміючи при цьому події, віддалені від нас у часі на століття. Але досі невідомою лишається навіть сторінка, написана нашими сучасниками – людьми, яким ще можна зазирнути у вічі. Тим часом саме ядерне роззброєння було першим «практичним завданням» для нової держави на тему «сформулювати національні інтереси та домогтися їх дотримання від міжнародної спільноти». Україна як держава його провалила.
Однак причиною цього результату стали не Росія чи США, а власні високопосадовці, які ще напередодні були «республіканською ланкою єдиного радянського загону». Тоді УРСР від незалежної України відділяли 1-2 роки, і переважна більшість керівного апарату ментально продовжувала існувати в рамках єдиної радянської ієрархії та єдиних інтересів уже неіснуючого СРСР. Вони не встигли змінити внутрішні установки, аби діяти відповідно лише до національних інтересів незалежної України. Можна сказати, тоді, 20 років тому, закладалися наші специфічні «традиції» державного управління, які так популярно критикувати сьогодні. Саме тому потрібно знати, як відбувалося ядерне роззброєння України – не за емоціями, а за фактами.
У перші роки незалежності я мав честь очолювати Спеціальну робочу групу з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1, а також бути першим керівником української урядової делегації на переговорах із Росією щодо ядерної зброї. Як міністр охорони довкілля та ядерної безпеки, я входив до складу Ради нацбезпеки. Наша група була центром збору інформації про український ядерний потенціал, розробки концепції роззброєння та проектів рішень Верховної Ради з ядерної тематики.
У моїх особистих архівах зібрано сотні документів. Серед них є унікальні, у тому числі ціла добірка – з грифом «для службового користування». Ці архіви дозволяють назвати обґрунтовану вартість українського ядерного арсеналу, яка досі у світовій пресі не була оприлюднена. Вони також дозволяють поіменно назвати осіб, які готували та підписували документи щодо долі української ядерної зброї. Тут є інформація, яка дозволяє предметно вести мову про період ядерного роззброєння.
Одразу зазначу таке. Відправною точкою в цій історії є те, що разом із незалежністю Україна стала власницею радянської ядерної зброї, яка була на її території. Ми не порушили жодного міжнародного правового документа. Ми не повинні були ні виправдовуватися перед кимось за своє багатство, ні терміново його позбуватися. Ми повинні були заявляти світу свої умови, на яких готові роззброюватися, і досягати їх виконання.
І ще. Україна ніколи не прагнула використовувати цю зброю з військовою метою. Тут на всіх рівнях української влади був консенсус. Питання полягало тільки в пошуку адекватної трансформації цього колосального стартового капіталу в політичні, фінансові, економічні вигоди та в його заміні іншою безпековою системою.
У цих публікаціях я зупинюся лише на найбільш поширених міфах, хоча, зрозуміло, ними тематика не вичерпується.
Обговорення питання у парламенті 1-го скликання
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Існує переконання, що миролюбний український народ якось раптово та одностайно вирішив: бути новій державі без’ядерною. Мало хто зважає, що рішення ухвалили раніше, ніж Україна стала незалежною державою, і ніж українці змогли дізнатися, що володіють третім у світі ядерним потенціалом. Звідкіля ж з’явилася тема без’ядерного статусу?
Як згадував один із найбільш активних депутатів перших скликань Іван Заєць, 12 липня 1990 року, коли у Верховній Раді ми вже завершували розгляд тексту Декларації про державний суверенітет України, до Івана Драча (який тоді очолював опозиційний Народний Рух), підійшов Сергій Головатий, сказав йому щось на кшталт «добре було б від Руху запропонувати» та дав до рук якийсь папірець. Драч попросив слова. Почав здалеку, від Івана Мазепи, і завершив словами, які зачитав з папірця: «І, мабуть, найкраще було б, щоб Україна проголосила саме ось що: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: невиготовлення, непоширення і табу на території з приводу розповсюдження зброї».
Мене особисто такий експромт здивував, адже на засідання Народної Ради (опозиційного депутатського об’єднання, яка протистояла комуністичній більшості Верховної Ради) така ідея взагалі жодного разу не виносилася, хоча майже увесь текст Декларації готувався саме в нашому середовищі. До речі, і Рух нічого такого не розглядав (тоді і Драч, і Головатий, і Заєць, і я входили до керівних органів НРУ).
Після виступу Драча Головатий взяв слово з приводу того, де мають служити українські призовники, і ніби між іншим підтримав Драча. За пропозицію, зачитану Драчем, депутати проголосували – з голосу.
Наступного дня, коли продовжили розгляд Декларації, ситуація отримала несподіваний поворот. Зараз це можна побачити зі стенограми засідання, на якому головував Іван Плющ:
«ДЕПУТАТ НЕ ПРЕДСТАВИВСЯ. Шановні товариші! Хочу привернути увагу до того, що ми вперше бачимо з вами розділ, який називається «Зовнішня і внутрішня безпека». Очима своїми бачимо вперше.
ГОЛОВУЮЧИЙ. Товариші, я не розумію вас, про що це ви? Ми за нього проголосували. (…)
ШУЛЬГА М.О. Я хочу, товариші, щоб ви прочитали його, ми його тільки на слух сприйняли. Ми голосували за нього.
ГОЛОВАТИЙ С.П. Шановні народні депутати! В цьому розділі є невеличка редакційна неточність, яка стосується формулювання принципу – трьох неядерних принципів. Справа в тому, що при подачі цієї пропозиції робився переклад з англійського варіанту договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і той переклад був зроблений трохи неточно. В перерві уточнили переклад, і після двокрапки має бути так: «відмова від вироблення, придбання і випробування ядерної зброї». Прошу це врахувати.
ГОЛОВУЮЧИЙ. Іване Федоровичу, ви вносили цей текст. Що ви з цього приводу скажете?
ДРАЧ І.Ф. Товариші, я єдине хочу сказати, що текст клеїли в обід, у тому числі і я його клеїв частково. Нам дали тоді, коли ми були вже в залі. Тому ви повинні цей текст приймати як такий, що треба вичитати і відредагувати.
ГОЛОВУЮЧИЙ. Який текст, який ви маєте на увазі текст?
ДРАЧ І.Ф. Оцей. Я його вперше бачу. Що тут написано, які помилки допустила друкарка, я не знаю.
ГОЛОВУЮЧИЙ. Так. Шановні товариші депутати! Давайте ми визначимося принципово. Восьма сторінка, зачитую абзац восьмої сторінки. «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів». І далі редакція, будь ласка...
ДРАЧ І.Ф. «Відмова від вироблення, придбання і випробування ядерної зброї».
ГОЛОВУЮЧИЙ. (…) Депутат Башкіров вносить пропозицію поставити цей абзац першим (…)».
Тобто у текст, який дав Івану Драчу Сергій Головатий, забули вписати один із трьох принципів неядерної держави. Сам Головатий визнав, що помилка сталася при перекладі з англійської. Очевидно, що такий текст йому могли вручити лише люди, які точно знали, як формулюються ці три принципи, – і які мали цей текст лише англійською мовою. Сумнівно, що це були представники українського політикуму.
Так заздалегідь, більше ніж за рік до проголошення державності, за підказкою з-поза меж сесійної зали Верховної Ради, Україні була підкинута тема «без’ядерного статусу». Люди, які пропонували такий запис (Драч, Головатий), можливо, навіть не усвідомлювали, що задіяні у сценарії, який передбачали ще на межі 80-х та 90-х відповідні структури в разі розпаду Радянського Союзу.
Причина його появи стає більш зрозумілою, коли поставити події в контекст підписання Радянським Союзом та США договору СТАРТ-1, який передбачав ліквідацію великої частини радянських ядерних арсеналів. Підписали його 31 липня 1991 року, але ратифікувати не встигли – СРСР розпався, а на його теренах утворилися вже чотири ядерні держави. У світових ядерних лідерів з’явилося спільне завдання: не допустити появи в «ядерному клубі» нових держав, і особливо України – країни із третім у світі ядерним арсеналом, який перевищував потенціали Франції, Великобританії та Китаю разом узятих.
***
Отже, формально, процес ядерного роззброєння України було започатковано в липні 1990 року, коли в Декларації про державний суверенітет Україна заявила про намір «у майбутньому» стати нейтральною державою, яка дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї. А вже через три місяці після проголошення незалежності, у жовтні 1991 року, з’явилася ще й заява Верховної Ради – яка, уже від імені держави Україна, закріплювала її зобов’язання стати у майбутньому без’ядерною.
Чи було це фатальною, вирішальною помилкою? Ні. Бо проголошення наміру означало лише напрям. План конкретних дій чітко визначила наступними своїми рішеннями Верховна Рада. За цим планом, ядерна зброя, як власність України, мала конвертуватися у стартовий капітал для розвитку новоствореної держави – економічний, політичний та безпековий.
Який план розробила Україна і чи можливо було його реалізувати – з цього приводу також існує декілька міфів.
Залізнична пускова установка СС-24
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України»
На початках незалежності більшість націонал-патріотів, і я в тому числі, щиро вірили, що кращого друга для України, ніж США, не існує. Ми були переконані: там знають про імперський менталітет Росії, і простягнуть з-за океану свою дружню руку, аби захистити нашу незалежність, демократію та політичні реформи. Ну, а друга частина Ради – комуністи – щиро вірили, що Єльцин, прокидаючись щоранку, думає, що Росія має зробити для України.
Але щодалі розвивалися події довкола української ядерної зброї, тим більше ставало зрозуміло: дружби не існує – є національні інтереси. І в кожної країни вони свої.
Інтерес Росії
Російська стратегія щодо радянської ядерної зброї була розроблена ще до розпаду СРСР колишнім радянським розвідувально-аналітичним центром, знаним як Інститут США і Канади. Стисло її виклав директор цієї установи академік Арбатов буквально на трьох сторінках – копію я мав з 1991 року. Головні позиції цього документу такі.
Перше – повне ядерне роззброєння «республік». Тут Кремль розраховував на підтримку Заходу: «Крайне необходимой в международном плане представляется недвусмысленная увязка Западом вопроса о дипломатическом признании бывших союзных республик с декларациями об их безъядерном статусе».
І друге – Москва планувала будь-що не допустити підпорядкування ядерної зброї новим пострадянським державам: «Раздел ядерных сил ни по территориальному, ни по какому иному принципу не может рассматриваться в качестве приемлемого варианта».
Але Росія не хотіла стати єдиним сподакоємцем усіх боргів колишнього СРСР: «Если предположить, что по согласию всех вновь образованных государств Россия станет единственным правоприемником Союза ССР, то и такой вариант был бы крайне нежелательным, поскольку (…) Россия становилась бы единственным ответчиком по внешней задолженности СССР». Ця заборгованість становила близько 60 мільярдів доларів. Відтак, писав Арбатов, якщо держави «становятся правоприемниками международных обязательств СССР, то они, в принципе, могли бы принять участие в разделе ядерного потенциала СССР».
Стратегічний бомбардувальник Ту-22
Тому Росія рухалася за сценарієм: визнати республіки сторонами за радянськими договорами (зокрема, і за СТАРТом-1), «повісити» на них частину боргів СРСР, а потім, «заднім числом», під приводом «нерозголошення ядерних серкетів». повернутися до питання власності на боєголовки та вивезти їх на свою територію – без будь-якої компесації.
Москва планувала також перекласти на плечі Києва матеріальні та фінансові витрати знищення великої частини ядерного арсеналу колишнього СРСР. Забирати щороку з мізерного українського бюджету, додатково до 10-15% чорнобильських, ще й ресурси на роззброєння, – це гарантовано знизити рівень життя українців. А пов’язати зубожіння з незалежністю – означає змусити українців сумніватися в тому, що державність їм потрібна.
«Російські дипломати у Варшаві, Празі та навіть Києві порадили своїм західним та центрально-європейським колегам не квапитися надавати допомогу Україні, оскільки нетривалою буде незалежність цієї держави», – писав «Спектейтор» у червні 1993-го. – «Багато росіян не вбачають в Україні окрему державу. Україна – це частина Росії».
Загалом для Росії питання української ядерної зброї – це найперше питання її геополітичних інтересів. Американська преса писала, що в ролі ядерної держави Україна могла б «завадити імперським планам Росії», оскільки ядерна зброя в українському випадку – не лише ознака національного престижу і засобу політичного примусу, але й головний гарант незалежності.
За іронією долі, понад 20 років тому «Тайм» написала: «Якби Київ піддався вимогам США підписати цю угоду (ДНЯЗ – ред.) як неядерна держава, він зробився б заручником Росії. То була б катастрофа для національної безпеки України». Але це – сталося.
Інтерес США
Для країни, яка своїм домінуванням у світі багато в чому завдячує кількості власних ядерних боєголовок, питання ядерного роззброєння інших країн носить надпринциповий характер. Тому головне, в чому були зацікавлені США, – не допустити розширення «ядерного клубу» після розпаду СРСР.
Треба сказати, що ідея непоширення цього виду зброї уже на той час тріщала по швах. Як відомо, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який діяв з 1968 року, надавав ядерний статус лише п’ятьом державам: США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю. Проте на початок 1990-х близько 20 країн наближалися до створення власної ядерної зброї. Тож ДНЯЗ, термін дії якого вичерпувався у 1995 році, фактично «повис у повітрі».
Ядерне питання було настільки принциповим для Америки, що, як виявилося, могло важити Україні визнання незалежності. «Адміністрація Буша, всупереч рекомендаціям Держдепу США, у грудні 1991 р. надала Україні міжнародне визнання, не висунувши як його передумову приєднання України до цього Договору (ДНЯЗ – ред.)», – відверто написала у листопаді 1992-го «Нью-Йорк Таймс». Ці рекомендації настільки збігаються зі згаданою вище арбатовською тезою, що виникає думка про єдине авторство.
Вашингтон мав реальну інформацію про рівень розвитку української науки та виробництва. Тому, попри «димову завісу» – масовану дискредитаційну кампанію у світовій пресі, спрямовану представити Україну як «дикуна з ядерною булавою», який, м’яко кажучи, не вдався розумом порівняно з російським братом, «Файненшнл таймс» на початку січня 1993 року визнавала: «Західні спеціалісти вважають, що Україна – єдина неросійська республіка, спроможна стати ядерною державою».
Приблизно тоді ж «Вашингтон Пост» зацитувала виступ директора ЦРУ Р.Джеймса Вулзі у Конгресі: «Значна частина вчених колишнього Радянського Союзу, що займалися дослідженнями й розробками в галузі зброї масового знищення, є українцями за походженням». «Ця обставина, очевидно, має неабиякий вплив на прогнози ЦРУ, що Україна може й залишити собі свою атомну зброю», – зазначило видання. І далі: «Більше того, у вищих офіцерських колах радянських Ракетних військ стратегічного призначення теж було чимало українців, які керували великою частиною радянського ядерного потенціалу».
Для швидкої реалізації плану ядерного роззброєння України, США залучили в союзники ще одну наддержаву – Росію – яка також мала свій геополітичний та економічний інтерес. Росія мала виконати роль «пилососа» радянського ядерного арсеналу, розміщеного, крім України і Росії, також у Казахстані та Білорусі. Зосередити його в руках однієї країни для США було зручно, бо зберігався статус-кво порівняно із ситуацією до розпаду Союзу – лишень назва «СРСР» змінювалася на «РФ».
Залучаючи Росію в свою команду, Захід, фактично, погодився сприяти в досягненні її цілей – або, щонайменше, не заважати. «Росія навряд чи колись сприйме Україну як ядерну державу. І цього разу, якщо Кремль вирішить пострахати одну зі своїх колишніх республік, він може сподіватися щонайменше на мовчазну підтримку Заходу», – відзначала «Тайм. Ми стали заручниками ситуації, коли помічати конфлікт інтересів між колишніми республіками на пострадянському просторі (а, отже, і наші інтереси в протистоянні з Росією) американцям було не вигідно.
«Індепендет» у травні 1993-го так описала ситуацію: «Незважаючи на поважні розмови про «спільноту» вільних держав, західні уряди ніколи не бажали і все ще не готові сприйняти розпад радянської імперії як доконаний факт».
Тактична пускова установка «Скад»
«Команда Буша була надто русоцентристською», – визнала у квітні 1993 року «Тайм», посилаючись на «одного високого американського урядовця, що опікувався питаннями роззброєння». «Схвалюючи політику Росії щодо передачі всієї ядерної зброї колишнього СРСР під контроль Росії, адміністрація Клінтона фактично підтримує відтворення в кінцевому рахунку Російської імперії», – категорично заявив приблизно в той же час член професорського складу Розвідувальної навчальної програми Об’єднаної групи військової розвідки Джонатан С. Локвуд в «Армі таймз».
«Демократична Росія, позбавлена імперських амбіцій, є найкращою гарантією безпеки і стабільності в новій Європі», – цитувала «Вашингтон пост» тодішнього міністра оборони США Аспина. Тому, писало видання, «Вашингтон не планує пропонувати Україні членство в НАТО, захист під ядерною парасолькою США чи розміщення американських військ».
У лютому 1992 року, перебуваючи в США, я зустрічався із посадовцями, які опікувалися питаннями оборони та нацбезпеки, чиновниками Держдепартаменту, сенаторами та конгресменами. У мене залишилася стенограма нашої персональної зустрічі зі Збігневим Бжезинським – він тоді фігурував як політолог, але лишався дуже впливовою людиною, і до його думки прислухалися в урядових колах США.
Усі вони, як «Отче наш», повторювали три тези. Перша – вам ядерна зброя не потрібна, а потрібна економіка та демократичні реформи. Друга – ви маєте якнайшвидше позбутися всіх ядерних боєголовок. Третя – США допоможуть нашому роззброєнню фінансово, бо спеціальним законом Нанна-Лугара виділять Україні понад 170 мільйонів доларів.
Як і інші американські урядовці, Бжезинський переконував мене, що Росія вже не та, що раніше, і ніякої небезпеки для української незалежності не становить. Навпаки: вона є гарантом демократичних перетворень на пострадянському просторі. Натомість я стверджував, що Росія – це не лише демократична Москва, а 1/6 суходолу, де демократією ще й не пахне, і тому потрібно робити ставку на Україну, яку можна набагато швидше зробити європейською, а, відтак, через нас посилити демократичні впливи й на саму Росію.
До речі, такої ж думки, як і я, дотримувалися й американські військові аналітики. Згаданий Джонатан С. Локвуд писав, що «якщо США дійсно бажають сприяти демократії – або принаймні стабільності – у відносинах між колишніми радянськими республіками, вони повинні усвідомити ту реальність, що в довгостроковому плані гарантією миру є підтримка незалежності України, а не возз’єднання Російської імперії».
За пізнішим визнанням «Тайм», «Захід пізно усвідомив, що з Україною – державою, яка дорівнює розмірам Франції, має 52 мільйони населення і другу за розміром діючу армію в Європі – 700 тисяч вояків – не можна поводитися як із чимось другорядним порівняно із Росією».
***
Отже, план дій, що робити з радянською ядерною спадщиною в разі розпаду СРСР, був готовий як у Вашингтоні, так і в Москві задовго до Біловезької зустрічі. У цій ситуації сподіватися на «друзів» було наївно – але типово для нового українського політикуму на початку 90-х. Їх не було. Ми були самі у великій грі, в якій дві наддержави мали спільний інтерес – роззброїти Україну. Чи були шанси боротися?
Актуально
29086 переглядів
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
