- найдовша печера на Україні носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі - це гіпсова печера на глибині 20 м, протяжністю понад 230 км. Вхід до неї розташований поблизу села Королівка Борщівського району Тернопільській області. Це найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю, - вона поступається лише Мамонтовій печері в США...
Як радянське минуле травмувало і продовжує травмувати декілька поколінь, спотворюючи людські характери та долі.
Як же вона все-таки передається, травма?
Зрозуміло, що можна завжди все пояснити «потоком», «переплетіннями», «родової пам’яттю» і т.д., і, цілком можливо, що зовсім без містики і не обійдешся, але якщо спробувати? Взяти тільки найбільш зрозумілий, чисто сімейний аспект, батьківсько-дитячі стосунки, без політики й ідеології. Про них потім як-небудь.
Живе собі сім’я. Молода зовсім, щойно одружилися, чекають дитинку. Чи тільки народили. А може, навіть двох встигли. Люблять, щасливі, сповнені надій. І тут трапляється катастрофа. Маховики історії зрушили з місця і пішли перемелювати народ. Найчастіше першими в жорна потрапляють чоловіки. Революції, війни, репресії - перший удар по ним.
І ось уже молода мати залишилася одна. Її доля - постійна тривога, непосильна праця (потрібно і працювати, і дитину ростити), жодних особливих радощів. Похоронка, «десять років без права листування», або просто довга відсутність без звісток, така, що надія тане. Можливо, це і не про чоловіка, а про брата, батька, інших близьких. Який стан матері? Вона змушена тримати себе в руках, вона не може цілком віддатися горю. На ній дитина (діти), і ще багато всього. Зсередини роздирає біль, а виразити його неможливо, плакати не можна, «розкисати» не можна. І вона кам’яніє. Застигає в стоїчному напруженні, відключає почуття, живе, зціпивши зуби і зібравши волю в кулак, робить все на автоматі. Або, ще гірше, занурюється в приховану депресію, ходить, робить, що належить, хоча сама хоче тільки одного - лягти і померти. Її обличчя являє собою застиглу маску, її руки важкі і не гнуться. Їй фізично боляче відповідати на усмішку дитини, вона мінімізує спілкування з нею, не відповідає на її лепет. Дитина прокинулася вночі, погукала її, - а вона глухо виє в подушку. Іноді проривається гнів. Дитина підповзла або підійшла, смикає її, хоче уваги та ласки, вона коли може, відповідає через силу, але іноді раптом як заричить: «Так, відчепися ж!», як відштовхне, що вона аж відлетить. Ні, вона не на дитину злиться, - на долю, на своє поламане життя, на того, хто пішов і залишив, і більше не допоможе.
Тільки ось дитина не знає всієї таємниці того, що відбувається. Їй не кажуть, що сталося (особливо якщо вона мала). Або вона навіть знає, але зрозуміти не може. Єдине пояснення, яке їй в принципі може прийти в голову: мама мене не любить, я їй заважаю, краще б мене не було. Особистість дитини не може повноцінно формуватися без постійного емоційного контакту з матір’ю, без обміну з нею поглядами, посмішками, звуками, ласками, без того, щоб читати її обличчя, розпізнавати відтінки почуттів в голосі. Це необхідно, це закладено природою, це головне завдання дитинства. А що робити, якщо у матері на обличчі депресивна маска? Якщо її голос одноманітно тьмяний від горя, або напружено дзвінкий від тривоги?
Поки мати рве жили, щоб дитина елементарно вижила, не померла від голоду чи хвороби, вона росте собі, вже травмованою. Не впевнена, що її люблять, не впевнена, що вона потрібна, з погано розвиненою емпатією. Навіть інтелект порушується в умовах депривації. Пам’ятайте картину «Знову двійка»? Вона написана в 51-му. Головному герою років 11 на вигляд. Дитина війни, травмована більше, ніж старша сестра, яка захопила перші роки нормального сімейного життя, і молодший брат, улюблене дитя післявоєнної радості, - батько живий повернувся. На стіні - трофейний годинник. А хлопчикові важко вчитися.
Звичайно, у всіх все по-різному. Запас душевних сил у різних жінок різний. Гострота горя різна. Характер різний. Добре, якщо у матері є джерела підтримки - сім’я, друзі, старші діти. А якщо немає? Якщо сім’я опинилася в ізоляції, як «вороги народу», або в евакуації в незнайомому місці? Тут або вмирай, або кам’яній, а як ще вижити?
Минають роки, дуже важкі роки, і жінка навчається жити без чоловіка. «Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик». Кінь у спідниці. Баба з яйцями. Назвіть як хочете, суть одна. Це людина, яка несла-несла непосильну ношу, та й звикла. Адаптувалася. І по-іншому вже просто не вміє. Багато хто пам’ятає, напевно, бабусь, які просто фізично не могли сидіти без діла. Вже старенькі зовсім, постійно заклопотані, постійно тягали сумки, постійно намагалися рубати дрова (або порпатися на городі). Це стало способом справлятися з життям. До речі, багато хто з них стали настільки сталевими, - так, ось така ось звукопис, - що прожили дуже довго, їх і хвороби не брали, і старість. І зараз ще живі, дай, Боже, їм здоров’я.
У найбільш крайньому своєму вираженні, за найжахливішого збігу обставин, така жінка перетворювалася на монстра, здатного вбити своєю турботою. І продовжувала бути залізною, навіть якщо вже не було такої необхідності, навіть якщо потім знову жила з чоловіком, і дітям нічого не загрожувало. Немов зарікання виконувала.
Найяскравіший образ описаний у книзі Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом».
А ось що пише про «Страшну бабу» Катерина Михайлова («Я у себе одна» книжка називається): «Тьмяне волосся, стислий в ниточку рот ..., чавунний крок ... Скупа, підозріла, нещадна, байдужа. Вона завжди готова дорікнути шматком або відважити ляпаса: «Не напасешся на вас, паразитів. Їж, давай!».... Жодної краплі молока не вичавити з її перс, вся вона суха і жорстка ...»Там ще багато дуже точного сказано, і якщо хто не читав ці дві книги, то треба обов’язково.
Найстрашніше в цій патологічно зміненій жінці - не грубість, і не владність. Найстрашніше - любов. Коли, читаючи Санаєва, розумієш, що це повість про любов, про таку ось знівечену любов, - ось коли мороз-то продирає. У мене була подружка в дитинстві, пізня дитина матері, яка підлітком пережила блокаду. Вона розповідала, як її годували, затиснувши голову межи гомілок і вливаючи до рота бульйон. Тому що дитина більше не хотіла і не могла, а мати і бабуся вважали, що треба. Їх так пережитий голод зсередини гриз, що плач живої дівчинки, рідної, коханої, голос цього голоду перекрити не міг.
А іншу мою подружку мама брала з собою, коли робила підпільні аборти. І вона показувала маленькій доньці повний крові унітаз зі словами: ось, дивися, мужики-то, що вони з нами роблять. Ось вона, жіноча наша частка. Чи хотіла вона травмувати дочка? Ні, тільки вберегти. Це була любов.
А найжахливіше - що риси «Страшної баби» носить вся наша система захисту дітей досі. Медицина, школа, органи опіки. Головне - щоб дитина була «в порядку». Щоб тіло було в безпеці. Душа, почуття, прихильності - не до того. Врятувати за будь-яку ціну. Нагодувати і вилікувати. Дуже-дуже повільно це вивітрюється, а нам-то в дитинстві по повній дісталося, няньку, яка ганчіркою по обличчю била тих, хто не спав вдень, дуже добре пам’ятаю.
Але залишимо осторонь крайні випадки. Просто жінка, просто мама. Просто горе. Просто дитина, що виросла з підозрою, що не потрібна і нелюбима, хоча це неправда і заради неї тільки й вижила мама і витерпіла все. І вона зростає, намагаючись заслужити любов, раз вона йому не призначена даром. Допомагає. Нічого не вимагає. Сама собою зайнята. За молодшими дивиться. Домагається успіхів. Дуже намагається бути корисною. Тільки корисних люблять. Тільки зручних і правильних. Тих, хто і уроки сам зробить, і підлогу удома помиє, і молодших укладе, вечерю до приходу матері приготує. Чули, напевно, не раз подібну оповідь про повоєнне дитинство? «Нам в голову прийти не могло так з матір’ю розмовляти!» - це про сучасну молодь. Ще б пак. Ще б пак. По-перше, у залізної жінки і рука важка. А по-друге - хто ж буде ризикувати крихтами тепла та близькості? Це розкіш, знаєте, батькам грубити.
Травма пішла на наступний виток.
***
Настане час, і саме ця дитина створить сім’ю, народить дітей. Приблизно так в 60-х роках. Хтось так був «прокачаний» залізної матір’ю, що опинявся здатний лише відтворювати її стиль поведінки. Потрібно ще не забувати, що матерів-то багато дітей не надто часто і бачили, в два місяці - ясла, потім п’ятиденка, все літо - з садочком на дачі і т.д. Тобто «прокачувала» не тільки сім’я, але й установи, в яких «Страшних баб» завжди вистачало.
Але розглянемо варіант більш благополучний. Дитина була травмована горем матері, але зовсім душу їй не відморозило. А тут взагалі мир і відлига, і в космос полетіли, і так хочеться жити, і кохати, і бути коханим. Вперше взявши на руки власну, маленьку і теплу дитинку, молода мама раптом розуміє: ось він. Ось той, хто нарешті полюбить її по-справжньому, кому вона дійсно потрібна. З цього моменту її життя набуває нового сенсу. Вона живе заради дітей. Або заради однієї дитини, яку вона любить так пристрасно, що і помислити не може розділити цю любов ще на когось. Вона свариться з власною матір’ю, яка намагається відшмагати онука кропивою, - так не можна. Вона обіймає і цілує своє дитя, і спить з ним разом, і не надихається на нього, і тільки зараз, заднім числом усвідомлює, як багато чого вона сама була позбавлена в дитинстві. Вона поглинена цим новим почуттям повністю, всі її надії, сподівання - все в цій дитині. Вона «живе її життям», її почуттями, інтересами, тривогами. У них немає секретів одне про одного. З нею їй краще, ніж з ким би то не було іншим.
І тільки одне погано - дитина росте. Стрімко зростає, і що ж потім? Невже знову самотність? Невже знову - порожнє ліжко? Психоаналітики тут би багато чого розповіли, про переміщений еротизм і все таке, але мені здається, що немає тут ніякого еротизму особливого. Лише дитина, яка натерпілася самотніх ночей і більше не хоче. Настільки сильно не хоче, що у неї розум відбиває. «Я не можу заснути, поки ти не прийдеш». Мені здається, у нас в 60-70-і цю фразу частіше говорили мами дітям, а не навпаки.
Що відбувається з дитиною? Вона не може не відгукнутися на пристрасний запит своєї матері про любов. Це вище її сил. Дитина щасливо зливається з нею, вона піклується, вона боїться за її здоров’я. Найжахливіше - коли мама плаче, або коли у неї болить серце. Тільки не це. «Добре, я залишуся, мамо. Звичайно, мамо, мені зовсім не хочеться на ці танці». Але насправді хочеться, адже там кохання, самостійне життя, свобода, і зазвичай дитина все-таки рве зв’язок, рве боляче, жорстко, з кров’ю, бо добровільно ніхто не відпустить. І йде, несучи з собою провину, а матері залишаючи образу. Адже вона «все життя віддала, ночей не спала». Вона вклала всю себе, без залишку, а тепер висуває вексель, а дитина не бажає платити. Де справедливість? Тут і спадок «залізної» жінки стає в нагоді, в хід йдуть скандали, погрози, тиск. Як не дивно, це не найгірший варіант. Насильство породжує відсіч і дозволяє-таки відокремитися, хоч і зазнавши втрат.
Деякі ведуть свою роль так майстерно, що дитина просто не в силах піти. Залежність, провина, страх за здоров’я матері прив’язують тисячами найміцніших ниток, про це є п’єса Птушкіної «Поки вона вмирала», за якою знятий набагато більш легкий фільм, - там Васильєва маму грає, а Янковський - претендента на дочку (Ірина Купченко). Кожен Новий рік показують, напевно, бачили всі («Приходь на мене подивитися»). А найкращий, - з точки зору матері, - варіант, якщо дочка все ж сходить ненадовго заміж і залишиться з дитиною. І тоді солодке єднання можна перенести на онука і продовжувати далі, і, якщо пощастить, вистачить до самої смерті.
І часто вистачає, оскільки це покоління жінок набагато менше здорове, вони часто вмирають набагато раніше, ніж їхні матері, що пройшли війну. Тому що сталевої броні немає, а удари образи руйнують серце, послаблюють захист від найстрашніших хвороб. Часто свої негаразди зі здоров’ям починають використовувати як неусвідомлену маніпуляцію, а потім важко не загратися, і раптом все виявляється по-справжньому погано. При цьому самі вони виросли без материнської уважної ніжної турботи, а значить, піклуватися про себе не звикли і не вміють, не лікуються, не вміють себе балувати, та й, за великим рахунком, не вважають себе такою вже й великою цінністю, особливо якщо захворіли і стали «марними».
Але щось ми все про жінок, а де ж чоловіки? Де батьки? Від когось же треба було дітей народити?
З цим складно. Дівчинка і хлопчик, які виросли без батьків, створюють сім’ю. Вони обидва голодні на любов і турботу. Вони обидва сподіваються отримати їх від партнера. Але єдина модель сім’ї, що відома їм - самодостатня «баба з яйцями», якій, за великим рахунком, мужик не потрібний. Тобто класно, якщо є, вона його любить і все таке. Але по-справжньому він ні до чого, як не приший кобилі хвіст, трояндочка на торті. «Посидь, любий, десь збоку, футбол подивися, а то заважаєш підлогу мити. І не грай з дитиною, ти її розгуляєш, що потім не засне. Не чіпай, ти все зіпсуєш. Відійди, я сама», - і все в такому дусі. А хлопчики-то теж мамами вирощені. Слухатися звикли. Психоаналітики б відзначили ще, що з батьком за маму не конкурували і тому чоловіками себе не відчули. Ну, і чисто фізично в тому ж будинку нерідко присутня мати дружини або чоловіка, а то й обидві. А куди подітися? Спробуй тут побути чоловіком...
Деякі чоловіки знаходили вихід, стаючи «другою мамою». А то і єдиною, тому що сама мама-то, як ми пам’ятаємо, «з яйцями» і залізом гуркотить. У найкращому варіанті виходило щось на зразок тата дядька Федора: м’який, турботливий, чуйний, вседозволяючий. У проміжному - трудоголік, який просто втікав на роботу від усього цього. У поганому - алкоголік. Тому що чоловікові, який дарма не потрібний своїй жінці, який увесь час чує тільки «відійди, не заважай», а через кому, - «що ти за батько, ти абсолютно не займаєшся дітьми» (читай «не займаєшся так, як Я вважаю за потрібне»), залишається або поміняти жінку, - а на кого, якщо всі навколо приблизно такі? - або піти в забуття.
З іншого боку, сам чоловік не має жодної виразної моделі відповідального батьківства. На їхніх очах або в оповіданнях старших безліч батьків просто встали одного ранку і пішли, - і більше не повернулися. Ось так просто. І нічого, нормально. Тому багато чоловіків вважали цілком природним, що, йдучи з сім’ї, вони припиняли мати до неї відношення, не спілкувалися з дітьми, не допомагали. Щиро вважали, що нічого не повинні «цій істеричці», яка залишилася з їх дитиною, і на якомусь глибинному рівні, можливо, були і праві, тому що нерідко жінки просто юзали їх, як запліднювачів, і діти були їм потрібніші, ніж мужики. Так що ще питання, хто кому винен. Образа, яку відчував чоловік, дозволяла легко домовитися з совістю і забити, а якщо цього не вистачало, так адже ж горілка усюди продається...
Ох, ці розводи сімдесятих - хворобливі, жорстокі, із забороною бачитися з дітьми, з розривом всіх відносин, з образами і звинуваченнями. Болісне розчарування двох недолюблених дітей, які так хотіли любові і щастя, стільки надій покладали одне на одного, а він/вона - обдурив/ла, все не так, сволота, сука, гидота... Вони не вміли налагоджувати в сім’ї круговорот кохання, кожен був голодний і хотів отримувати, або хотів тільки віддавати, але за це - мати владу. Вони страшно боялися самотності, але саме до неї йшли, лише тому, що, окрім самотності ніколи нічого не бачили.
В результаті - образи, душевні рани, ще більше зруйноване здоров’я, жінки ще більше зациклюються на дітях, чоловіки ще більше п’ють.
У чоловіків на все це накладалася ідентифікація із загиблими і зниклими батьками. Тому що хлопчикові потрібно, життєво необхідно бути схожим на батька. А що робити, якщо єдине, що про нього відомо - що він загинув? Був дуже сміливим, бився з ворогами, - і загинув? Або ще гірше, - відомо тільки, що помер? І про нього вдома не говорять, тому що він пропав безвісти, або був репресований? Згинув - от і вся інформація? Що залишається молодому хлопцю, крім суїцидальної поведінки? Випивка, бійки, сигарети по три пачки в день, перегони на мотоциклах, робота до інфаркту. Мій батько був у молодості монтажником-висотником. Улюблена фішка була - працювати на висоті без страховки. Ну, і все інше теж, - випивка, куріння, виразка. Розлучення, звичайно, і не одне. У 50 років інфаркт і смерть. Його батько пропав безвісти, пішов на фронт ще до народження сина. Невідомо нічого, крім імені, жодної фотографії, нічого.
Ось у такому приблизно антуражі зростають дітки, третє вже покоління.
У моєму класі більше, ніж у половини дітей батьки були розлучені, а з тих, хто жив разом, можливо, тільки в двох або трьох сім’ях було щось схоже на подружнє щастя. Пам’ятаю, як моя інститутська подруга розповідала, що її батьки в обнімку дивляться телевізор і цілуються при цьому. Їй було 18, народили її рано, тобто батькам було 36-37. Ми всі були здивовані. Ненормальні, чи що? Так не буває!
Природно, відповідний набір слоганів: «Все мужики - сволота», «Всі баби - суки», «Хорошее дело браком не называют». А що, життя підтверджувало. Куди не кинь око...
Але сталося і хороше. В кінці 60-х матері отримали можливість сидіти з дітьми до року. Вони більше не вважалися при цьому неробами. Ось кому б пам’ятник поставити, так автору цього нововведення. Не знаю тільки, хто він. Звичайно, в рік все одно доводилося віддавати, і це травмувало, але це вже не порівнюється, і про цю травму наступного разу. А так діти щасливо оминули найстрашнішу загрозу депривації, яка найбільш калічить, - до року. Ну, і, звичайно, народ крутився ще потім, то мама відпустку візьме, то бабусі по черзі, ще вигравали потроху. Така ось гра постійна була, - сім’я проти «підступної ночі», проти «Страшної баби», проти залізної п’яти Батьківщини-матері. Такі кішки-мишки.
А ще трапилось хороше - окреме житло стало з’являтися. Хрущоби горезвісні. Теж поставимо коли-небудь пам’ятник цим кволим бетонним стінкам, які величезну роль виконали - прикрили нарешті сім’ю від всевидющого ока держави і суспільства. Хоч і чути було все крізь них, а все ж хоч якась - автономія. Кордон. Захист. Берлога. Шанс на відновлення.
Третє покоління починає своє доросле життя зі своїм набором травм, але й зі своїм досить великим ресурсом. Нас любили. Нехай не так, як велять психологи, але щиро й багато. У нас були батьки. Нехай випивохи і / або «підкаблучники» та / або «козли, що кинули матір» в більшості, але у них було ім’я, обличчя і вони нас теж по-своєму любили. Наші батьки не були жорстокі. У нас був дім, рідні стіни.
Не все у всіх однаково, звичайно, були сім’ї більш і менш щасливі та благополучні.
Але загалом і в цілому.
Коротше, за нами борг.
***
Отже, третє покоління. Не буду тут жорстко прив’язуватися до років народження, бо когось народили в 18, когось - в 34, чим далі, тим більше розмиваються виразні «береги» потоку. Тут важлива передача сценарію, а вік може бути від 50 до 30. Коротше, онуки військового покоління, діти дітей війни.
«З нас належить» - це, загалом, девіз третього покоління. Покоління дітей, що вимушено стали батьками власних батьків. В психології таке називається «парентифікація».
А що було робити? Недолюблені діти війни поширювали навколо настільки потужні флюїди безпорадності, що не відгукнутися було неможливо. Тому діти третього покоління були не за роками самостійні і відчували постійну відповідальність за батьків. Дитинство з ключем на шиї, з першого класу самостійно в школу - в музикалку - в магазин, якщо через пустир або гаражі - теж нічого. Уроки самі, суп розігріти самі, ми вміємо. Головне, щоб мама не сумувала. Дуже показові спогади про дитинство: «Я нічого у батьків не просила, завжди розуміла, що грошей мало, намагалася якось зашити, обійтися», «Я один раз дуже сильно вдарився головою в школі, було погано, нудило, але мамі не сказав - боявся засмутити. Мабуть, був струс, і наслідки є досі», «До мене сусід чіплявся, лапати намагався, а то своє «господарство» показував. Але я мамі не говорила, боялася, що їй погано з серцем стане», « Я дуже по батькові сумував, навіть плакав потихеньку. Але мамі говорив, що мені добре і він мені зовсім не потрібен. Вона дуже злилась на нього після розлучення». У Діни Рубіної є таке оповідання пронизливе «Терновник». Класика: розлучена мама, шестирічний син, що самовіддано зображає байдужість до батька, якого пристрасно любить. Удвох із мамою, згорнувшись калачиком, у своїй маленькій барлозі проти чужого зимового світу. І це все цілком благополучні сім’ї, бувало й так, що діти шукали п’яних батьків по канавах і на собі зносили додому, а матусю з петлі витягали власними руками або таблетки від неї ховали. Років так у вісім.
А ще розлучення, як ми пам’ятаємо, або життя в стилі «кішка з собакою» (заради дітей, звичайно). І діти-посередники, миротворці, які душу готові продати, щоб помирити батьків, щоб склеїти знову сімейне крихке благополуччя. Не скаржитися, не загострювати, не відсвічувати, а то тато розсердиться, а мама заплаче, і скаже, що «краще б їй здохнути, ніж так жити», а це дуже страшно. Навчитися передбачити, згладжувати кути, розряджати обстановку. Бути завжди пильним, наглядати за сім’єю. Бо більше нікому.
Символом покоління можна вважати хлопчика дядька Федора з смішного мультика. Смішний смішний, та не дуже. Хлопчик-то з усієї родини найбільш дорослий. А він ще й до школи не ходить, отже, семи немає. Поїхав в село, живе там сам, але про батьків хвилюється. Вони тільки в обморок падають, краплі серцеві п’ють і руками безпорадно розводять.
Або пам’ятаєте хлопчика Рому з фільму «Вам і не снилося»? Йому 16, і він єдиний дорослий з усіх героїв фільму. Його батьки - типові «діти війни», батьки дівчинки - «вічні підлітки», вчителька, бабуся... Цих втішити, тут підтримати, тих помирити, там допомогти, тут сльози витерти. І все це на тлі голосінь дорослих, мовляв, рано ще для кохання. Ага, а їх усіх няньчити - в самий раз.
Так все дитинство. А коли настала пора вирости і залишити будинок, - страждання неможливої сепарації, і провина, провина, провина, навпіл зі злістю, і вибір дуже веселий: відділися - і це вб’є матусю, або залишся і помри як особистість сам.
Втім, якщо ти залишишся, тобі весь час будуть говорити, що потрібно влаштовувати власне життя, і що ти все робиш не так, недобре і неправильно, інакше вже давно була б своя сім’я. При появі будь-якого кандидата дитина, природно, опинялася б ні до чого не придатною, і проти неї починалася б довга таємна війна до переможного кінця. Про це все стільки є фільмів і книг, що навіть перераховувати не буду.
Цікаво, що при всьому цьому і самі вони, і їхні батьки сприймали своє дитинство як цілком хороше. Справді: діти кохані, батьки живі, життя цілком благополучне. Вперше за довгі роки - щасливе дитинство без голоду, епідемій, війни і всього такого.
Ну, майже щасливе. Бо ще були дитячий садок, часто з п’ятиденкою, і школа, і табори та інші принади радянського дитинства, які були кому в масть, а кому й не дуже. І насильства там було чимало, і принижень, а батьки-то безпорадні, захистити не могли. Або навіть насправді могли б, але діти до них не зверталися, оберігали. Я ось жодного разу мамі не розповідала, що у дитячому садку ганчіркою по пиці б’ють і перловку через блювотні спазми до рота пхають. Хоча тепер, заднім числом, розумію, що вона б, мабуть, цей садок рознесла б по камінчику. Але тоді мені здавалося, - не можна.
Це вічна проблема - дитина некритична, вона не може тверезо оцінити реальний стан справ. Вона все завжди приймає на власний рахунок і сильно перебільшує. І завжди готова принести себе в жертву. Так само, як діти війни взяли звичайні втому і горе за нелюбов, так само їхні діти брали деяку недорослість тат і мам за повну вразливість і безпорадність. Хоча не було цього в більшості випадків, і цілком могли батьки за дітей постояти, і не розсипалися б, не померли від серцевого нападу. І сусіда б вкоротили, і няньку, і купили б що треба, і дозволили б з татом бачитися. Але - діти боялися. Перебільшували, перестраховувалися. Іноді потім, коли все розкривалося, батьки з жахом запитували: «Ну, чому ти мені сказав? Та я б, звичайно ...» Немає відповіді. Тому що - не можна. Так відчувалося, і все.
Третє покоління стало поколінням тривоги, провини, гіпервідповідальності. У всього цього були свої плюси, саме ці люди зараз успішні в найрізноманітних галузях, саме вони вміють домовлятися і враховувати різні точки зору. Передбачати, бути пильними, приймати рішення самостійно, не чекати допомоги ззовні - сильні сторони. Оберігати, піклуватися, опікувати.
Але є у гіпервідповідальності, як у кожного «гіпер» і інша сторона. Якщо внутрішній дитині дітей війни не вистачало любові і безпеки, то внутрішній дитині «покоління дядька Федора» не вистачало дитячості, безтурботності. А внутрішня дитина - вона своє візьме за будь-яких розкладів, вона така. Ну і бере...
Саме у людей цього покоління часто спостерігається така штука, як «агресивно-пасивна поведінка». Це означає, що в ситуації «треба, але не хочеться» людина не протестує відкрито: «не хочу і не буду!», але й не упокорюється «ну, треба, так треба». Вона всякими різними, часом досить винахідливими способами, влаштовує саботаж. Забуває, відкладає на потім, не встигає, обіцяє і не робить, спізнюється усюди і т.п. Ох, начальники від цього виють прямо: ну, такий хороший фахівець, профі, розумниця, талант, але такий неорганізований...
Часто люди цього покоління відзначають у себе відчуття, що вони старші за оточення, навіть літніх людей. І при цьому самі не відчувають себе «цілком дорослими», немає «почуття зрілості». Молодість якось стрибком переходить в літній вік. І назад, - іноді по кілька разів на день.
Ще помітно позначаються наслідки «злиття» з батьками, всього цього «жити життям дитини». Багато хто згадує, що в дитинстві батьки та / або бабусі не терпіли закритих дверей: «Ти що, щось приховуєш?». А врізати в свою двері засувку було рівносильно «плювком в обличчя матері». Ну, про те, що нормально перевірити кишені, стіл, портфель і прочитати особистий щоденник... Рідко які батьки вважали це неприйнятним. Про садок і школу взагалі мовчу, одні туалети чого коштували, які нафіг кордони... В результаті діти, що зростали в ситуації постійного порушення кордонів, потім дотримуються цих меж ревносно. Рідко ходять в гості і рідко запрошують до себе. Напружує ночівля в гостях (хоча раніше це було звичайною справою). Не знають сусідів і не хочуть знати, - а раптом ті почнуть у друзі набиватися? Болісно переносять будь-яке вимушене сусідство (наприклад, в купе, в номері готелю), бо не знають, не вміють ставити кордони легко і природно, отримуючи при цьому задоволення від спілкування, і ставлять «протитанкові їжаки» на дальніх підступах.
А що з сім’єю? Більшість і зараз ще в складних взаєминах зі своїми батьками (або їх пам’яттю), у багатьох не вдалося з міцним шлюбом, або вдалося не з першої спроби, а тільки після відділення (внутрішнього) від батьків.
Звичайно, отримані і засвоєні в дитинстві установки про те, що мужики тільки й чекають, щоб «поматросити і кинути», а баби тільки й прагнуть, що «підім’яти під себе», щастя в особистому житті не сприяють. Але з’явилася здатність «з’ясовувати стосунки», чути одне одного, домовлятися. Розлучення стали частішими, оскільки перестали сприйматися як катастрофа і крах усього життя, але вони зазвичай менш криваві, все частіше розлучені подружжя можуть потім цілком конструктивно спілкуватися і разом займатися дітьми.
Часто перша дитина з’являлася в швидкоплинному «заплідненому» шлюбі, - відтворювалася батьківська модель. Потім дитина віддавався повністю або частково бабусі у вигляді «відкупу», а мама отримувала шанс таки відокремитися і почати жити власним життям. Крім ідеї втішити бабусю, тут ще грає роль багаторазово почутого в дитинстві «я на тебе життя поклала». Тобто, люди виросли з установкою, що ростити дитину, навіть одну - це щось нереально складне і героїчне. Часто доводиться чути спогади, як важко було з первістком. Навіть у тих, хто народив вже в епоху памперсів, харчування в баночках, пральних машин-автоматів і інших прибамбасів. Не кажучи вже про центральне опалення, гарячу воду та інші блага цивілізації. «Я перше літо провела з дитиною на дачі, чоловік приїжджав тільки на вихідні. Як же було важко! Я просто плакала від втоми». Дача зі зручностями, ні курей, ні корови, ні городу, дитина цілком здорова, чоловік на машині привозить продукти і памперси. Але як же важко!
А як же не важко, якщо відомі заздалегідь умови задачі: «життя покласти, ночей не спати, здоров’я угробити». Тут вже хочеш - не хочеш... Ця установка змушує дитину боятися і уникати. В результаті мама, навіть сидячи з дитиною, майже з нею не спілкується і вона відверто тужить. Наймаються няні, вони змінюються, коли дитина починає до них прив’язуватися - ревнощі! - і ось вже ми отримуємо нове коло - депрівіровану, недолюблену дитину, чимось дуже схожу на ту, дитину війни, тільки війни ніякої немає. Призовий забіг. Подивіться на дітей в якомусь дорогому пансіоні повного утримання. Тіки, енурез, спалахи агресії, істерики, маніпуляції.
Дитбудинок, тільки з англійською та тенісом. А у кого немає грошей на пансіон, тих на дитячому майданчику в спальному районі можна побачити. «Куди поліз, ідіот, зараз отримаєш, я потім прати повинна, так?» Ну, і так далі, - «сил моїх на тебе немає, очі б мої тебе не бачили», з непідробною ненавистю в голосі. Чому ненависть? Так він же кат! Він же прийшов, щоб забрати життя, здоров’я, молодість, так сама мама сказала!
Інший варіант сценарію розгортає, коли бере верх ще одна підступна установка гіпервідповідальних: все має бути ПРАВИЛЬНО! Найліпшим чином! І це - окрема пісня. Ті, хто рано освоїли батьківську роль «дядька Федора», часто бувають схибленими на свідомому батьківстві. Господи, якщо вони подужали свого часу батьківську роль по відношенню до власних тата з мамою, невже своїх дітей не зможуть виховати за вищим розрядом? Збалансоване харчування, гімнастика для немовлят, розвиваючі заняття з року, англійська з трьох. Література для батьків, читаємо, думаємо, пробуємо. Бути послідовними, знаходити спільну мову, не виходити з себе, все пояснювати, ЗАЙМАТИСЯ ДИТИНОЮ. І вічна тривога, звична з дитинства, - а раптом що не так? А раптом щось не врахували? А якщо можна було і краще? І чому мені не вистачає терпіння? І що ж я за матір (батько)?
Загалом, якщо покоління дітей війни жило в упевненості, що вони - прекрасні батьки, яких варто пошукати, і в їхніх дітей щасливе дитинство, то покоління гіпервідповідальних майже поголовно уражено «батьківським неврозом». Вони (ми) упевнені, що вони чогось не врахували, не доробили, мало «займалися дитиною (ще й працювати посміли, і кар’єру будувати, матері-єхидни), вони (ми) тотально не впевнені в собі як у батьках, завжди незадоволені школою, лікарями, суспільством, завжди хочуть для своїх дітей більше і краще.
Декілька днів тому мені телефонувала знайома - з Канади! - з тривожним питанням: донька в 4 роки не читає, що робити? Ці тривожні очі мам при зустрічі з вчителькою, - у мого не вдаються стовпчики! «А-а-а, ми всі помремо!», - як любить говорити мій син, представник наступного, пофігістічного, покоління. І він ще не найяскравіший, так як його врятувала непрохідна лінь батьків і те, що мені свого часу трапилася книжка Нікітіних, де говорилося прямим текстом: мамашки, не напружуйтеся, робіть як вам приємно і зручно, і все з дитям буде добре. Там ще багато всякого говорилося, що треба в спеціальні кубики грати і всяко розвивати, але це я благополучно пропустила :) Воно саме розвинулося до цілком пристойних масштабів.
На жаль, у багатьох з лінню виявилося слабенько. І батькували вони зі страшною силою і по повній програмі. Результат невеселий, зараз вал звернень з текстом «Він нічого не хоче. Лежить на дивані, не працює і не вчиться. Сидить, втупившись в комп’ютер. Ні за що не бажає відповідати. На всі спроби поговорити огризається». А чого йому хотіти, якщо за нього вже все відхотіли? За що йому відповідати, якщо поруч батьки, яких хлібом не годуй, - дай повідповіадти за кого-небудь? Добре, якщо просто лежить на дивані, а не наркотики приймає. Не погодувати тиждень, так, може, встане. Якщо вже приймає - все гірше.
Але це покоління ще тільки входить в життя, не будемо поки на нього ярлики чіпляти. Життя покаже.
Чим далі, чим більше розмиваються «береги», множаться, дробляться, вигадливо переломлюються наслідки пережитого. Думаю, для четвертого покоління вже набагато важливіший конкретний сімейний контекст, ніж глобальна минула травма. Але не можна не бачити, що багато з сьогоднішнього дня все ж зростає з минулого.
Актуально
29468 переглядів
Публiкацiї за темою «Психологія та стосунки»:
