Актуально
24602 перегляди
 |
«Я належу до нації, яку благословив Іван Павло ІІ», – влучно сказала Ліна Костенко. Моя віра допомагала мені жити і боротися. Але останнім часом я почала відчувати фізичний біль від того, що мої знайомі виїхали за кордон, і їм ТАМ добре, їм ТАМ щасливо, їм ТАМ краще. І більше того, почали писати обурені листи, мовляв, що ти там ще й досі робиш, збирай речі і їдь сюди.
«Дебільна країна», – їхній висновок. Спочатку я злилася, потім мучилася, а потім, переборюючи біль, почала їх розуміти. Ми живемо лиш раз, навіщо присвячувати роки боротьбі за існування???
За віщо ми повинні терпіти зграю недолюдей біля керма влади, грубіянство в соціальних службах, абсолютну незахищеність перед міліціянтами і ще купу різноманітних проблем від нас не залежних? Коли ти почуваєшся у рідній країні «третім сортом», бо не маєш великих статків і нахабства, навіщо тоді ТАК жити? Боротьба протягом усього життя не означатиме успішний фінал.
Це не зневіра і не гімн розчарованого недопатріота, це суб’єктивна оцінка. І я не засуджую і не героїзую своїх знайомих, що знайшли кращу долю поза рідною країною, я їх розумію. Не серцем, не почуттям, холодним розумом розумію.
«Коли держава говорить з тобою кийками, з нею важко сперечатися». Деколи краще промовчати і піти. У цьому разі – полетіти...
Ви спитаєте, що я хочу цим сказати? А хтозна. Я б це назвала «Накипіло». І страшенно боюсь, що і мені скоро накипить…
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
