 Актуально Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.
Курс валюти:
Погода в Україні:
|
 |
Загадка Леоніда Бикова
Кіномистецтво 57450 переглядів
Опубліковано - 13.02.2013 | Всі публікації | Версія для друку
|
Леонід Биков у фільмі «Доля Марини». Режисери Ісак Шмарук, Віктор Івченко. 1953 | На зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною...Краще розпочати здалеку — з-за океану. По-перше, через українську народну схильність ходити городами, а не путівцем. І, по-друге, за браком ненаписаної й невиданої посттоталітарної історії українського кіно.
Наприкінці минулого століття Американський кіноінститут оприлюднив список 100 найкращих фільмів за всю історію тамтешнього кінематографа. У чільній десятці сусідять абсолютні шедеври з явно прохідними в мистецькому розумінні стрічками; те ж саме в заключній десятці. У чому річ?.. Попри відому сумнівність будь-яких рейтингів, цей вочевидь ранжував фільми за сумою їхнього суспільного резонансу й популярності в глядача; а перше з другим у демократичному суспільстві доволі щільно пов’язане. Отже, висвітлено місце кожної стрічки не просто в американській кіноісторії, а, власне, в історії цієї країни, в житті й долі її довоєнних і повоєнних поколінь, одного за одним.
Фільми, які ставив Леонід Биков, і фільми, в яких він знімався, за всього бажання, важко назвати кіномистецькими шедеврами. Проте мало не всі вони ставали свого часу подією і феноменом духовного життя суспільства — того суспільства, яким уже воно було, і того духовного життя, яке в ньому відбувалося. Це хоча б засвідчують приголомшливі цифри кінопрокату (в рік виходу стрічки на екрани), про які марно мріяти сучасним кінематографістам: «Доля Марини», 1954 р. — 37,9 млн. глядачів; «Максим Перепелиця», 1956 р. — 27,8 млн.; «Альошчине кохання», 1961 р. — 23,7 млн.; «Зайчик», 1964 р. — 25,1 млн.; «Ати-бати, йшли солдати...», 1977 р. — 35,8 млн.
 |
«Максим Перепелиця». Режисер Анатолій Гранік за сценарієм Івана Стаднюка (1955) | У 1950 — 1960-х роках Биков грав на сцені Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка. А в кіно — в Ленінграді, Москві та Києві — майже одразу і майже завжди виконував головні ролі. Саме він робив ці фільми, хоча й не був їхнім режисером. А потім, коли вже став режисером, обов’язково продовжував робити свої фільми як актор. Він з’являвся на екрані непомильним камертоном, а таких завше одиниці.
Через кілька років по смерті Бикова (1979) його друзі й колеги зафільмували повнометражну стрічку-репортаж із більш ніж промовистою назвою «... Якого любили всі» (1982 р., режисер — Леонід Осика). У 1996-му - вийшла книжка теплих спогадів про нього «Будемо жити!» І там, і там багато разів сказано про його людські якості й характер, що ними він наділяв своїх кіногероїв: «У створених ним образах завжди органічно поєднувалися народна мудрість і гумор, благородство, самозреченість і дивовижна скромність. Його герої завжди були демократичні, не підносились над глядачем, не повчали його, вони виражали духовні прагнення простих людей, поділяли їхні радощі й турботи».
|
«Добровольці». Режисер Юрій Єгоров (1958) | Мабуть, не випадково, коли пишуть чи розповідають про творчість Леоніда Бикова, переважно йдеться про певну суму людських якостей якогось його збірного екранного героя, після чого одразу й розшифровують: його власних людських якостей. Можливо, за великим рахунком, він як великий артист і не потребує іншого аналізу, бо приніс на екран — разом із неповторною зовнішністю й психофізикою — свій драматичний, але завжди життєствердний світ, а не суму віртуозних акторських прийомів чи якихось там особливих «технік». Хоча Биков, здається, як ніхто володів однією такою «технікою»: він у всіх своїх ролях ніби трохи перегравав — «представляв», як іще кажуть (і що люблять і дуже цінують!) у народі. На такому тотальному «переграванні» будуються і всі три його популярні режисерські стрічки: «Зайчик», «Ати-бати...» й неповторні «В бій ідуть самі «старі».
|
«В бій ідуть самі «старі». Режисер Леонід Биков (1974) | До речі, саме на цьому «переграванні-представлянні» ґрунтується й популярність і слава «випущеного» Биковим у світ актора-персонажа, що його уособив Сергій Іванов, — Кузнечика. Це ніби легка маска скомороха, завжди наївно-щиро-вразливого, за якою він ховається від світу, котрому не довіряє, бо йому, цьому світові, не можна й не варто довіряти.
Здається, Леонід Биков не надто довіряв і кінематографу, коли ділився власним режисерським досвідом із колегою-початківцем: «Розумієш, головне: монтажем, ракурсом і панорамою не розхлюпати душу! Як ти собі уявляєш душу народу?..» І дійсно, в режисерських роботах Бикова можна впіймати-розгледіти певний його острах у спілкуванні з кінотехнологією. Зате, як мало в кого, відчувається й ніжна, нерозхлюпана душа...
А ще згадують, що на зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною.
|
Биков став льотчиком і у посмертній бронзі | Останні його роботи, особливо «В бій ідуть одні старики» (і в меншій мірі «Ати-бати, йшли солдати»), звичайно, помножили популярність, яка не слабшає і після смерті актора.
Навряд чи його любили всі, хоч би якою правдивою і привабливою видавалася ця словесна конструкція у спогадах друзів і колег. Адже йому, як і багатьом, доводилось долати той самий сумнозвісний чиновницько-ідеологічний опір перед зйомками і під час зйомок. Биков, зрештою, написав загадкового, тужливого і туманного передсмертного листа, який тлумачать дуже неоднозначно. І досі продовжують ходити чутки, що смерть в автомобільній катастрофі не була випадковою, мовляв, серце зупинилось не саме. Такі особистості обростають легендами, вони ніби канонізуються в своєму непересічному людському статусі, вони й померти не можуть просто так. (І дійсно, в тому листі Биков намагався... режисувати якщо не свою смерть, то свій похорон).
Але справжня його загадка, напевне, не в цих передсмертних жестах. Вона зовсім в іншому: в природній етичності його творчості, котра якимось дуже закономірним чином вимагала водночас художньої простоти й естетичного мінімалізму.
Та й усе. Так мало і так багато.
|
Його любили всі.... Леонід Федорович Биков - (12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт. Черкаське) Слов’янського району Донецької області — 11 квітня 1979) — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974). |
 До теми:
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
- «Останній москаль» і культурна війна з імперією
Юрій Шевчук, НСКУ
Продовжується війна з імперією на культурному фронті. На відміну від гарячої війни на Донбасі, тут дуже непросто роздивитися хто свій, а хто ворог. Культурна війна проти України – це фактично гра в одні ворота. Українців атакують, а вони зв’язані по руках і ногах і не можуть навіть оборонятися. - «А баби тут тихі»
Костянтин Андреєв, «Сноб»
У жахливій Швеції, де баби до того розперезалися, що становлять більше половини кабінету міністрів, черговий повзучий наступ на традиційні цінності. Цієї осені чотири шведських кінотеатри оголосили, що надалі будуть публічно ставити штамп схвалення на фільми, які проходять так званий «тест Бехдель». - Загадка Леоніда Бикова
Володимир ВОЙТЕНКО, «День»
На зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною... - Проект Андропова або Поява Штірліца радянському народу
Віктор Македонськи
Штірліц блукав весняним лісом. Пробивалося перше боязке яскраво-зелене листя. Штірліц обережно погладив набряклі бруньки на дереві. Він знав, на що йде... - Прокляття «Червоних дияволят»
«Персонал Плюс»
У 1966-му році 30-річний режисер Едмон Кеосаян відзняв призначений для підлітково-юнацької аудиторії фільм «Невловимі месники». Успіх стрічки виявився приголомшуючим... - «Морський патруль»: розважальний детектив про чоловічу дружбу і заплутане кохання
Олександр Бабицький, “Наш фільм”
Російський кінематограф після чорнушних і гламурних серіалів демонструє приклад, - як потрібно знімати сравжнє розважальне кіно з патріотичним підтекстом і справжніми чоловічими стосунками. Ще й на фоні яскравої картинки: море-сонце-курорт. Яка до того ж відіграє своєрідну рекламну роль напередодні зимової Олімпіади-2014 року в Сочі та й популяризує чорноморські курорти. - Російський режисер приїхав до Києва розповісти українцям, що їх не існує
Ксеня Лесів, УНІАН
Треба було примудритися – зробити з «Тараса Бульби» такий нудний фільм... Хотів потрапити до Держдуми, але не потрапив, тому зняв кіно... Палестинці й ізраїльтяни – теж один народ?.. - «Продовження» без іронії
Анастасія БОГОМОЛОВА, GazetaChel.ru
У прокат вийшов сіквел знаменитої рязанівської комедії - «Іронія долі. Продовження» - картина невчасна, але наполегливо прагла звести міст між двома поколіннями глядачів і двома епохами кінематографа.
- Батько Проні Прокопівни й Максима Перепелиці
Наталя Дмитренко, “Без цензури”
Чи можете ви повірити, що старий Сірко з комедії «За двома зайцями» помер іще 1974 року? А що датою його народження є 16 травня 1900-го? Хоч із дня народження Миколи Яковченка минуло 107 весен, його образ залишається неймовірно близьким. - Слов`янську шафу вже продали
Андрій Кокотюха, «Телекритика»
Шпигунський ретро-детектив «Смерть шпигунам!» можна вважати ще одним справді успішним проектом компанії «Стар Медіа». |
 |
Публікації: Останні новини:
Популярні статті:
|
